Люцина Хворост - Без сонця

Ти о повні пішов – а мені залишається жити.
Безпритульну любов у глухих подушках задушити.
Жовтолицьої смерті засвоївши прикрі уроки,
до тугої тканини життя додавати утоки.

Мій годинник – мій спільник: я стишу свій біль із роками.
Час впокорює нас, як вода заокруглює камінь.
І коли із душею зживеться супутниця-старість,
буду згодна з усім, що вже сталось і що має статись.

Ти звелів мені жити – я й житиму… Спершу - спрокволу.
Споглядатиму місяць, що вічно кружляє по колу.
Тільки раптом отямлюсь і гірко збагну крізь безсоння:
як давно моє небо – без сонця, без сонця, без сонця…